Жіночий італійський костюм XV

Вигляд італійок епохи проторенесансу може сприйматися нами як явище недалекого минулого, настільки простим і конструктивним був італійський жіночий костюм цього часу. У ньому також позначався вплив далеких античних традицій у широкому розумінні цього слова. Складнішим стає жіночий костюм у XV столітті, особливо в періоди, коли в північні райони країни проникав вплив Франції, Бургундії та Німеччини. До таких видів одягу належав і упелянд — урочисте верхнє вбрання багатих жінок.

Проте в Італії упелянд набув своєрідних форм і невдовзі перетворився на суто італійський одяг — жіночу симару. Висока талія упелянда збереглася, але величезні, до підлоги рукави злилися зі спинкою, що перетворилася на мантію. Потім перестали зшивати бічні частини, і перед симари притримували високо розташованим поясом, що залишав спинку вільною. Коли жінка йшла, то перекидала через руки край спинки-мантії, створюючи таким чином гарні драпірування. Рухлива пластична симара, подібно до античного гіматія чи палли, створювала величний образ жінки. Але, попри ясно виражену античну традицію, у цьому одязі було більше динаміки, що надавала жіночій постаті легкості й певної стрімкості, властивих людям нової епохи. Симара не була повсякденним одягом. Як урочисте вбрання вона зображена на відомій фресці П’єро делла Франческа “Відвідини Соломона царицею Савською”: кілька жінок зі свити цариці — у симарах. Основним же жіночим одягом у XV столітті стає сукня. Нагадаємо, що в XIV—XV століттях схожою за кроєм на сучасну сукню була котта. В Італії також існувала “котта”. Але щодо її вигляду та призначення є розбіжності, так само як і щодо італійської сукні з відрізним ліфом (XV століття), яку дехто називає “гамурра”.

Для нас важливим є те, що відрізний, доволі вузький ліф і спідниця в збірку чи складку широко поширюються в Італії у XV столітті. Крій і вигляд такої сукні видозмінювалися впродовж XV століття, і в різних соціальних верств вона мала різний вигляд. Чудовий зразок цього одягу ми знаходимо на відомій фресці Д. Гірландайо “Різдво Іоанна Хрестителя” (у церкві “Санта-Марія Новелла” у Флоренції), де художник зобразив італійок, точніше — флорентійок, різних соціальних кіл. Скромні, але витончені сукні простих городянок, які беруть участь у догляді за породіллею та новонародженим, і розкішне, з дорогої парчі вбрання нареченої на знатній флорентійці (художник зобразив дочку багатія Тарнабуоне), що навідує матір і немовля, створюють разючий контраст. Жести, одяг, вигляд городянок живі, пластичні й емоційні, молода Тарнабуоне завмерла у своїй показній величі — важкі складки її одягу падають прямо, розкішна блакитна парча із золотом оточує постать важким футляром. Одяг супровідних жінок складний і багатошаровий. Головний убір старшої — “куффья” — ритмічно поєднується з драпіруваннями плаща “мантелло”.

У важкій застиглій формі одягу Тарнабуоне вже проступають характерні риси жіночого європейського костюма XVI століття.