Венеційський жіночий костюм

За свідченням сучасників, жіноча мода в Італії змінювалася майже щодня. Звісно, немає достатніх підстав розуміти таку швидку зміну костюма як дійсну зміну мод. Традиційність зовнішнього вигляду людини, її одягу були настільки притаманні феодальному суспільству, що поява нових деталей оздоблення, прикрас уже сприймалася як серйозні зміни в костюмі. Особливо славилася своєю винахідливістю та пристрастю до новизни Лукреція Борджіа. І, хоча головний убір Лукреції наче унікальний, загальний характер костюма не виходить за межі прийнятого (кінець першого — початок другого десятиліття XVI століття). Вирізняльною ж особливістю сукні Лукреції є ліф, вужчий і жорсткіший, ніж у більшості італійок, що ж до спідниці, то, можливо, вона на каркасі. Чутка про цю новинку, що з’явилася в Іспанії 1468 року, могла дійти й до двору Борджіа. Однак іспанські “вердугос” з’явилися й поширилися в Італії значно пізніше.

По-своєму складався венеційський жіночий костюм. Наприкінці XV століття сукні жінок у Карпаччо мають дуже високу талію, такий самий одяг замалював і Дюрер під час свого перебування у Венеції.

Венеційському жіночому одягу XV століття також були притаманні м’якість і пластичність, але висока талія й маленький ліф, що сильно оголював шию та груди, рукави з фігурними розрізами були його вирізняльними особливостями. На початку XVI століття, коли в Італії з’являються широкі пишні рукави, і у Венеції починають носити подібні — дуже довгі й широкі внизу, схожі на рукави тоги дожа й названі тому “догаліне”.

До другої половини століття венеційський жіночий костюм стає особливо пишним і декоративним.

Уславлена промисловість Венеції задовольняє будь-які вимоги найвибагливішого смаку. За венеційську парчу з великим декоративним візерунком платять великі гроші, і урочисте вбрання королівських дворів Європи роблять із цієї тканини.

Площинний декоративний характер візерунка венеційської парчі перебував у прямій відповідності з головною художньою ідеєю венеційського жіночого костюма — він створював і посилював враження особливо великих форм, збільшував масштаби фігури. Таке рішення костюма могло б спотворити пропорції, але на допомогу приходить взуття на високих підставках — “цокколі”, і жінкам уже не загрожує перетворення на низеньких товстушок. Високі, величні, вони плавно виступають у своїх важких розкішних сукнях, рясно прикрашених мереживом. А виробництво мережива у Венеції у XVI столітті створило їй не меншу славу, ніж виготовлення тканин і дзеркал. Це щільне рельєфне мереживо з чітким геометричним візерунком надавало особливої пишноти венеційському костюму. Секрет його виробництва ретельно охоронявся, а єдиним інструментом, за допомогою якого його виготовляли, була звичайна голка.