Тканини й візерунки арабського костюма

Здавна улюбленим кольором арабського одягу був білий. Суцільний білий одяг траплявся найчастіше в костюмах бедуїнів як верхній одяг осілого населення, а також духівництва. Окрім білого, найпопулярнішими в народі кольорами арабського одягу були: коричневий (різних відтінків), синій (від світлого до дуже темних тонів — індиго) і чорний.

Широке застосування чорних тканин в арабському костюмі не пов’язане з трауром. Це специфічна особливість арабського одягу, яка чітко відрізняла його від європейського. Поряд із зазначеними провідними загальнонародними кольорами тканин, до яких можна віднести й червоний, костюми знаті та заможних верств міського населення в період розквіту арабської культури мали значно багатшу гаму кольорових відтінків, особливо коли з’явилися перські тканини, які характеризувалися світлішими й м’якшими півтонами: зелений колір вважався кольором пророка Мухаммеда, тому спершу його використовували для одягу лише його нащадків, а пізніше — і хаджів, які відвідували релігійні “святині” ісламу в Мецці.

Найпоширенішим, спільним для трудового народу видом візерунчастих тканин на Арабському Сході були смугасті з чергуванням смуг то однакової, то різної ширини (причому в смугах особливо часто білий колір поєднували з чорним, коричневим і синім) із простим бордюрним геометричним візерунком — спіралями, зигзагами, решіткою, торочкою. Костюми знаті шили з дорогих тканин зі значно складнішим орнаментом, що відповідало розквіту арабського декоративно-орнаментального мистецтва. Орнаментація характеризується надзвичайно складним комбінуванням і переплетенням візерунків. Візерунки були переважно дрібними й укривали всю декоровану площину. У них поєднувалися ажурність і витонченість із пишністю та строкатістю. За мотивом і типом орнаменту арабські тканини зі складним візерунком можна поділити на чотири основні групи: із зображеннями фантастичних і реальних тварин, властивими ранньому періоду; з геометричним візерунком у вигляді складного переплетення простих фігур із рослинним орнаментом (густо розкиданими дрібними гілками, стеблами, листям і квітами у складних поєднаннях), а також із т. зв. епістолярним орнаментом. В епістолярному орнаменті, особливо специфічному для Арабського Сходу, як візерунки використовувалися написи (перероблені цитати з Корану або вислови мудреців, побажання добробуту й звеличення), які вводилися як додатковий елемент в арабеску. Зображення тварин і людей у візерунках починаючи з IX століття зовсім зникли, оскільки іслам їх забороняв. Якщо взяти до уваги, що візерунки на тканинах часто являли собою найрізноманітніше комбінування різних видів орнаментування, а також те, що, крім власних арабських тканин, у країнах Арабського Сходу в пізній період зверталися також до перських і почасти до турецьких тканин, то можна уявити все розмаїття використовуваних у “східному костюмі” тканин. В арабському костюмі майже зовсім не застосовували ніякого рельєфного орнаменту. Винятком були хіба що торочка й китиці, якими нерідко оздоблювали краї арабського одягу, особливо жіночого.

Однією з характерних особливостей арабського одягу і всього “східного костюма” була численність підвісних прикрас. Щоправда, ця риса властива лише жіночим костюмам, оскільки традиційна простота “кочової” основи чоловічих костюмів і релігійна заборона для чоловіків носити на собі різноманітні прикраси (за винятком перснів, поясів та амулетів) продовжувала зводити кількість підвісних прикрас до мінімуму, навіть у розкішних костюмах знаті пізнього періоду. Схильність до прикрас у чоловіків виявлялася переважно до зброї, яка була невід’ємною частиною костюма. Шаблі, кинджали, а згодом — пістолети й навіть рушниці надзвичайно пишно декорувалися інкрустацією, карбуванням, воронінням, різьбленням, а також перлами й коштовним камінням, особливо бірюзою. Щодо прикрас у жіночому одязі, то вони були дуже різноманітними (діадеми, сережки, носові кільця, намиста, браслети, зокрема для ніг, брошки, персні) і носили їх в усіх верствах суспільства. Таке поширення підвісних прикрас пов’язане з кочовим способом життя, коли зберігання набутого багатства мало здійснюватися у формі легких підвісних прикрас, у яких поєднувалися відносно висока цінність і невеликий розмір.