Елементи іспанського жіночого костюма

Силует та елементи іспанського жіночого костюма XVI століття вирізнялися ясністю чітких ліній і створювали певну схему: два трикутники — малий (ліф) і великий (спідниця) — розташовані один проти одного, і вершини їх перетинаються на талії. При цьому лінії, що утворюють вершину малого трикутника, завершують низ ліфа. Каркас ліфа найчастіше був із металевих (на шарнірах) прорізних пластин, зігнутих певним чином та обтягнутих тонкою замшею або оксамитом. У нижню спідницю зі щільної тканини вшивали металеві обручі — ця споруда називалася вердугос, або «вертигадо». Поверх вердугос вдягали спідницю з чорної тафти — «баскінья» і, нарешті, верхню сукню (вестидо), яку деякі історики називають «сайо» (Згідно зі словником Caftel (Lion, 1790 р.) — sayo (сайо) має три значення: 1) вид широкого верхнього одягу; 2) без застібки — селянський одяг; 3) будь-який вид одягу.). Вона складалася з ліфа — «вакеро» зі знімними та відкидними фальшивими рукавами або відкидними рукавами особливої форми та спідниці кльош. Вузький ліф із дуже широкими рукавами-крилами, що вкривали вузькі знімні рукава, називався «а lа jubon». Знімні рукава з’єднувалися з проймами шнурівкою, прихованою під валиком або фестонами. Пропорції фігури, що створювалися цим костюмом, ще більше сприяли враженню стрункості, але геометрична чіткість форм і ліній надавала їм більшої сухості.

Жорсткій формі іспанського одягу відповідали й інші деталі костюма, наприклад комір, що перетворився до 90-х років з вузького рюша на величезну плоєну гранголу.

Металевий каркас, силует іспанського жіночого костюма та плоєний крохмальний комір завоювали всю Європу XVI століття й створили славу «іспанській моді». В Іспанії ж виник верхній жіночий одяг із короткими або довгими рукавами — «ропа», що також поширився в інших європейських країнах. Існує припущення, що ропа була запозичена іспанцями в маврів, і це підтверджується тим, що, наприклад, у Франції її називали марлотт, як і вузький верхній жіночий одяг морисків.

Вердугос носили лише в аристократичному, особливо придворному середовищі, і вони були обов’язковими для офіційного придворного жіночого костюма. Протягом XVI століття їхня форма дещо видозмінювалася. Наприкінці XVI століття іспанки значно збільшили ширину вердугоса внизу. На цей час змінилися й пропорції костюма, що було ознакою переходу до його нового художнього рішення.

Іспанки інших областей вдягалися інакше, ніж мешканки Мадрида. Так, великою своєрідністю вирізняється костюм багатих мешканок Севільї. Хоча Севілья була доволі віддаленою областю Іспанії, але об’ємні форми цього жіночого костюма 30-х років XVI століття ближчі до італійських, ніж до іспанських. Водночас характерною іспанською деталлю є короткий тюнік, з якого згодом утворилася «баска» національного іспанського жіночого одягу.

Примітною особливістю всіх трьох костюмів є взуття на товстій дерев’яній підошві. Відомо, що серед іспанок вважалося цілком неприпустимим і непристойним показувати навіть носки взуття, але це, ймовірно, стосувалося звичайних туфель, їх робили з м’якої шкіри, оксамиту або навіть атласу, оздоблюючи вишивкою. Коли ж іспанка вдягала взуття на дерев’яній підошві — «чапінес», то нога була видна майже до щиколотки. При цьому, чим знатнішою була дама, тим товщими були дерев’янки, які часто оздоблювали орнаментом, утвореним блискучими капелюшками мідних цвяхів.