Жіночий іспанський костюм епохи Ренесансу (XV-XVI століття)

Логічним завершенням розвитку іспанського жіночого костюма протягом XIV—XV століть була поява каркаса в одязі. Іспанський жіночий костюм цього часу мав більше відмінностей, ніж схожості із загальноєвропейським.

Уся історія костюма переконує нас у тому, що художнє рішення зовнішнього жіночого вигляду формується під впливом двох основних чинників: становища жінки в даних соціальних умовах, яке на певних етапах може йти врозріз з усталеним, освяченим традицією, і ставлення до неї з боку всього суспільства загалом, а також з боку чоловіків. Усі інші чинники, часто вельми різноманітні, зокрема й естетичні, доповнюватимуть ці два й створюватимуть розмаїту гаму численних різновидів костюма.

До середини ж XV століття риси своєрідності в ньому стають дедалі помітнішими і, як завжди це бувало в усіх народів, з’являється низка жіночих головних уборів, характерних для даної країни. У цей час іспанська жіноча сукня має різко підкреслену тонку талію, від якої вгору (на ліфі) та вниз (на спідниці) розходяться промениеподібні складки. Це візуально розширювало плечі, і фігура здавалася особливо стрункою, високою. Сукня часто доповнювалася пелеринкою, невідомою в інших країнах Європи, що надавала своєрідності вигляду іспанки. Волосся іспанок було гладко зачесане, з прямим проділом і заплетене в одну косу. Маківка голови була пов’язана тканиною, в яку потім була загорнута коса, перевита хрестоподібно (зверху) до кінця вузькою чорною стрічкою. Цей головний убір називали трансадо, він зберігався в Іспанії до 20-х років XVI століття, а в деяких місцевостях і до пізнішого часу. Трансадо припав до смаку італійкам, які деякий час його носили. Іспанки іноді поєднували трансадо з невеликим тюрбаном, перевитим стрічкою. Другий іспанський головний убір — кофья-де-папос (його носили лише жінки) — був із тонкого білого полотна й складався з двох частин: наколки, що безпосередньо покривала голову, з дрібно плісованої тканини, пришитої до металевого каркаса, обтягнутого такою самою матерією, та своєрідно задрапованої хустки. Легким і гарним головним убором знатних жінок був “веспайо”. Його робили з прозорої білої тканини, він покривав чоло, голову і ззаду спускався на плечі. Поверх цього маленького покривала вдягали вузький металевий обруч, прикрашений коштовностями, який не давав тканині зісковзнути з голови.

Витончена простота вигляду іспанки свідчить про зрілість художнього смаку, що склався в період, коли Іспанія успішно відвойовувала в маврів свої споконвічні землі. Але в цей самий час, непомітно для самих іспанців, змінюється й ставлення до жінки. У міру того як зменшувалася територія воєнних дій і зникали реальні причини для замкнутого способу життя жінок, складаються обтяжливі звичаї, що тиранічно вимагали від іспанок навмисне скромної поведінки. Цей моральний кодекс певним чином впливає й на іспанський жіночий костюм. Поступово пластичні форми одягу середини XV століття змінюються жорсткішими, великий плащ дедалі частіше покриває знатних іспанок не лише при виході на вулицю, а стає невід’ємною частиною їхнього урочистого вбрання. М’які тканини, найчастіше одноколірні, замінюються важкими парчевими, і фігури іспанок втрачають чарівність юності, притаманну їм у середині XV століття.

Однак найповніше ідея перетворення жіночого костюма на жорсткий футляр втілилася в костюмі, який, за переказом, винайшла 1468 року королева Кастилії Хуана Португальська, що бажала приховати свою вагітність. Її винахід настільки відповідав духу часу, що не лише не здивував іспанське суспільство, а швидко поширився і в Кастилії, і в Арагоні й заклав основу європейському каркасному жіночому костюму, що проіснував у різних варіантах до початку XX століття.