Історія одягу вершника

Якщо зняти із сучасної людини все, що дісталося їй від вершника, вона залишиться в туніці. Штани, чоботи на підборах, піджак зі шліцею на спині, пальто з розрізом, ремінь із пряжкою — кожна з цих речей була колись відповіддю на одне запитання: як сидіти на коні годинами й не стерти ноги. Пішохідний світ античності обгортав тіло шматком тканини; кінний світ степу різав тканину по фігурі та зшивав. Кроїти людство навчило сідло, а не подіум.

Одяг, який вигадало сідло

Історію костюма зазвичай розповідають як історію міст: двори, храми, цехи кравців. Але є гілка, що росте з іншого кореня — зі спини коня. Посадка верхи ставить до одягу вимоги, яких пішохідне життя не знає. Ноги розведені й зігнуті, внутрішній бік стегна треться об бік тварини, поперек працює за кожним кроком, руки мають лишатися вільними для повода та зброї. Тканина, що просто висить на тілі, за таких умов або задирається, або збивається в джгут між ногою й сідлом.

Тому вершник першим отримав три речі, без яких ми сьогодні не уявляємо гардероб: роздільні штанини, укорочений приталений верхній одяг і м'яке взуття, що обхоплює ногу. Усе інше — від лицарських шосів до жокейських бриджів — варіанти цієї формули, знайденої кочовиками задовго до того, як в Афінах навчилися гарно вкладати складки хітона.

Степ: штани, каптан і м'який чобіт

Перші штани, про які ми знаємо достеменно, належали кінним народам євразійського степу. Скіфи, саки, сармати, мідяни та перси носили вузькі або помірно широкі штани, заправлені в м'які чоботи, і короткий розстібний каптан із запахом на грудях. Греки називали такі штани «анаксириди» й вважали варварською дивиною; на аттичних вазах у них зображували амазонок і перських лучників, зазвичай іще й у строкатих візерунках, щоб підкреслити чужоземність.

Археологія підтвердила те, про що здогадувалися за малюнками. У курганах Алтаю, де мерзлота зберегла органіку, знайдено вовняні штани, повстяні панчохи, шкіряні чоботи на м'якій підошві та каптани з хутряним оздобленням. Скіфське золото Північного Причорномор'я показує тих самих людей: воїн в облеглих штанах і короткому каптані, підперезаний, з горитом при стегні. Рельєфи Персеполя ділять придворних на дві групи — одні в довгому драпірованому вбранні, інші, мідяни, у штанах і приталеному каптані з рукавами. Другий набір і є одягом верхової їзди.

Матеріали та логіка крою

Кочовик шив із того, що давала череда: овчина, вичинена шкіра, вовняне сукно, повсть. Шкіра йшла на штани та чоботи, бо не протирається об сідло; повсть — на панчохи й головні убори, бо тримає тепло; вовна — на каптан. Пояс був обов'язковим: він тримав штани, до нього підвішували зброю, а широкий ремінь підтримував поперек. Взуття робили без жорсткого підбора, щоб стопа відчувала бік коня, — стремен у ранніх кочовиків іще не було, і ноги лишалися єдиною опорою.

Драпірування проти сідла

Хітон і тога чудово пасували для агори та форуму й геть не годилися для коня. Драпірований одяг тримається на тілі за рахунок складок і пряжок; у сідлі складки розповзаються, поли задираються, голі стегна труться об спітнілу шкуру. Грецькі вершники розв'язували задачу по-своєму: короткий хламіс заколотий на плечі, під ним коротка туніка, на ногах високі ремінні чоботи. Це був одяг для короткої поїздки, а не для життя верхи.

Рим навчився їздити в тих, кого завоював. Галльські «браки» — вільні штани, стягнуті біля кісточки, — увійшли в ужиток спочатку в допоміжної кінноти з галлів, германців і сарматів, а тоді в легіонерів на північних кордонах. Столиця опиралася: штани вважали ознакою варварства, і в пізній імперії їхнє носіння в самому Римі навіть намагалися обмежувати указами. Але армія на Рейні та Дунаї давно ходила в штанах, обмотках і закритих чоботях, і з цього фронту нова звичка поволі йшла назад до центру.

Із цієї зустрічі виросли два елементи, які проживуть до Нового часу. Перший — бре, короткі полотняні штани під верхнім одягом. Другий — шоси, окремі панчохи-ногавиці на кожну ногу, які прив'язували до пояса бре. Доки шоси були короткими, вони прикривали лише гомілку; у міру того як чоловіча мода піднімала поділ, вони видовжувалися до стегна й зрештою зімкнулися в єдині штани. Вершник у цьому процесі йшов попереду пішохода: йому довгі шоси були потрібні раніше та гостріше.

Лицар у шосах

Середньовічний вершник — це передусім шоси, натягнуті так щільно, як дозволяла тканина. Їх кроїли із сукна по косій нитці, щоб матеріал тягнувся, і підв'язували шнурками до пояса. Поверх надягали котту, а від XIV століття — котарді, короткий приталений одяг на ґудзиках, який окреслював стегно й уже не заважав у сідлі. Коли верхній одяг усе ж був довгим — парадне сюрко чи плащ поверх кольчуги, — у ньому робили глибокі розрізи спереду та ззаду, щоб поли лягли по обидва боки сідла, а не збилися під вершником.

Плащ пристібали на плечі фібулою й зсували на спину, вивільняючи руку з поводом. Взуття було двох видів: м'які туфлі для двору й високі чоботи для дороги. Саме чобіт тримав шпору — ремінь, що охоплює стопу, і шийку з шипом або коліщатком біля п'яти. Шпори стали знаком лицарського стану: їх вручали під час посвяти й ламали при позбавленні звання, золоті шпори відрізняли лицаря від зброєносця. Одяг вершника тут уперше став одягом статусу, і цей сюжет повториться ще не раз.

Кавказ і Схід: силует, виліплений функцією

Якщо шукати місце, де одяг вершника дійшов до чистої, майже інженерної форми, це Північний Кавказ. Черкеска — розстібний каптан нижче коліна, без коміра, що щільно облягає груди й талію та розходиться донизу складками, — сидить на тілі так, що жодна складка не потрапляє під сідло. Рукави широкі й довгі, щоб не сковувати помах руки; поли лягають на стегна вершника, а не під нього. Під черкескою носили бешмет — короткий стьобаний або суконний каптан зі стоячим коміром, застібнутий до горла: він правив водночас за теплий нижній шар і за домашній костюм.

Найупізнаваніша деталь черкески — газирі, ряди нашитих на грудях вузьких гнізд, у яких зберігали трубочки з відміряним зарядом пороху та кулею. Слово походить від тюркського «готовий»: вершник міг перезаряджати рушницю на скаку, не дістаючи порохівницю. Із часом газирі зі срібними наконечниками стали оздобою, і на парадних черкесках їхня кількість зростала вже задля краси.

Бурка, папаха, шаровари

Бурка — плащ із щільної повсті з випнутими плечима та вільно розхиленими полами — у дорозі закривала вершника й круп коня від дощу та вітру, а на привалі правила за постіль. Папаха з овчини тримала тепло й не злітала на скаку; до неї додавали башлик — суконний каптур із довгими кінцями, які обмотували навколо шиї. На ногах — м'які чув'яки чи ногавиці, що охоплюють гомілку, і вузькі штани, заправлені в них. Східніше, у персів, турків і народів Середньої Азії, вершник надавав перевагу широким шароварам, стягнутим біля кісточки: вони не тягнуть під час посадки й дозволяють сидіти з підібганими ногами.

Гусар: шнури, чакчири, ботфорти

Військова кавалерія Нового часу — окремий розділ історії крою, бо тут функція швидко обросла парадом. Гусарський костюм народився в Угорщині й до XVIII століття став загальноєвропейським: майже кожна армія, від французької до російської, завела гусарські полки, і майже всюди вони вдягалися схоже. Доломан — коротка приталена куртка зі стоячим коміром, застібнута на грудях рядами шнурових петель. Ментик — така сама куртка на хутрі, яку в теплу пору носили накинутою на ліве плече й утримували шнуром: вона прикривала плече від удару й не заважала правій руці із шаблею. Чакчири — вузькі суконні штани, обшиті по швах шнуром, — заправляли в короткі чоботи з китицею. Рейтузи, похідна заміна парадним чакчирам, дістали ім'я від німецького слова, яке так і перекладається: «штани для верхової їзди».

Усе в цьому наборі виросло з практики. Шнурівка не чіпляється за ремені й тримає куртку в натяг; коротка передня пілка не сідає на сідло; вузькі штани не набирають складок під стегном. Шкіряні накладки на внутрішньому боці штанин — леї — захищали сукно від стирання та служили роками. Важка кавалерія, кірасири та драгуни, надавала перевагу ботфортам — високим жорстким чоботям із розтрубами вище коліна, які тримали ногу й захищали коліно.

Як форма перейшла в цивільну моду

Гусарська розкіш — розшиті шнурами куртки, хутряне оздоблення, вузькі штани — перекочувала в цивільний гардероб XIX століття. Угорка, коротка куртка зі шнуровими петлями на грудях, стала домашнім і дорожнім одягом дворянина. Шнури-бранденбури перейшли на жіночі жакети та пальта, а вузькі штани зі штрипками, натягнуті в чобіт, до середини століття носили й ті, хто жодного разу не сідав на коня.

Редингот, амазонка і жокейський «шовк»

Цивільна верхова їзда склалася як особлива культура передусім в Англії, і головний подарунок цієї культури костюму — редингот. Саме слово — французька вимова англійського riding coat, «одяг для верхової їзди». У XVIII столітті це був довгий суконний каптан з відкладним коміром, нерідко з пелеринами на плечах, вільний у спині та з глибоким розрізом ззаду, щоб поли лягли по боках сідла. Континент, охоплений англоманією, прийняв його як повсякденний чоловічий одяг, і редингот став одним із предків сюртука та пальта.

Поряд ішов інший перекрій. Поли довгого каптана заважали в сідлі, і їх почали зрізати навскіс спереду, лишаючи ззаду дві фалди, — так виникла форма, з якої виріс фрак. Найцеремонніший одяг наших днів починався як зручний англійський костюм для їзди та полювання. Звідти ж кругла шляпа з високою тулією, що витіснила трикутку, і шийна хустка замість мереживного жабо.

Амазонка

Жінка їздила в дамському сідлі, боком, з обома ногами по лівий бік коня. Під це сідло було скроєно особливий костюм — амазонку. Верх у неї чоловічий: приталений жакет за взірцем редингота чи мундира, з вилогами та ґудзиками, під ним сорочка й краватка. Низ — довга спідниця, скроєна асиметрично: лівий бік, що звисав уздовж коня, був довший за правий, щоб закривати ноги, а під спідницею носили бриджі. Наприкінці XIX століття спідницю почали шити так, щоб при падінні вона не зачепилася за луку сідла. Циліндр із вуаллю, рукавички, хлист — амазонка була чи не єдиним убранням доби, у якому жінка відкрито носила чоловічий крій.

Перегони

Жокейський одяг — найвужча спеціалізація сідельного костюма. Жокей має бути легким і помітним здалеку, тому його «шовк» — короткий камзол і картуз із яскравого атласу чи шовку — кроїться так, щоб не парусити. Кольори й рисунок камзола позначають власника коня; в Англії їх почали реєструвати ще у XVIII столітті, і відтоді поєднання смуг, ромбів і зірок на грудях жокея — геральдика стайні. Білі бриджі та м'які високі чоботи з коричневим відворотом за два століття майже не змінилися.

Бриджі як тип штанів теж прийшли із сідла: вузькі нижче коліна, вільні в стегні, з підсиленням на внутрішньому боці. Їхній пізній родич — джодпури, довгі штани з розширенням на стегні та вузькою манжетою біля кісточки, які британські офіцери привезли з Індії наприкінці XIX століття.

Що лишилося в шафі

Опис сідельної спадщини в сучасному гардеробі виходить довгим. Штани — найочевидніше: піша Європа отримала їх від кінної Азії та прийняла остаточно, коли вершник став головною постаттю армії. Чобіт із підбором — підбор потрібен, щоб стопа не прослизала крізь стремено, і ковбойський чобіт досі береже цю форму. Шліца на спині піджака та пальта — прямий нащадок розрізу редингота. Жіноче пальто-редингот, приталене й розкльошене від талії, носить ім'я англійського одягу для верхової їзди й досі. Фрак — зрізані поли каптана вершника. Шнурові застібки на пальті — від доломана. Тренч, хоч і народжений в окопах, зберіг риси дорожнього плаща вершника: довжину до литки, глибоку шліцу ззаду та пояс.

Вершник пішов із повсякдення разом із конем, а його одяг лишився, бо в нього завжди була причина бути саме таким. Штани потрібні там, де ноги працюють; підбор — де потрібна опора; шліца — де треба сісти. Міська мода століттями запозичувала в сідла саме цю переконливість форми: одяг, у якому кожна деталь спершу щось робила й лише потім стала гарною.

Часті запитання

Хто першим почав носити штани?

Достеменно — кінні народи євразійського степу: скіфи, саки, перси, мідяни та їхні сусіди приблизно в середині I тисячоліття до н. е. Штани з вовни та шкіри знайдені в курганах Алтаю, а на грецьких вазах і скіфському золоті видно, як їх носили разом із коротким каптаном і м'якими чоботями.

Чому римляни не носили штанів?

Римський одяг був драпірований: туніка й тога трималися складками й не були розраховані на сідло. Штани вважали варварською річчю. В армію вони прийшли через допоміжну кінноту з галлів, германців і сарматів і поширилися на північних кордонах, попри спротив столиці.

Що таке газирі на черкесці?

Ряди вузьких гнізд на грудях, у яких зберігали трубочки з відміряним зарядом пороху та кулею. Вони дозволяли вершнику перезаряджати рушницю на скаку. Пізніше газирі зі срібними наконечниками перетворилися на оздобу.

Звідки взялося слово «редингот»?

Це французька вимова англійського riding coat — «одяг для верхової їзди». У XVIII столітті редингот з англійського дорожнього одягу перетворився на повсякденний чоловічий каптан на континенті, а тоді дав початок сюртуку та сучасному пальту-рединготу.

Чим амазонка відрізнялася від звичайної жіночої сукні?

Чоловічим верхом та особливою спідницею. Жакет амазонки кроїли за взірцем чоловічого редингота чи мундира, а спідниця була асиметричною — довша з лівого боку, щоб закривати ноги під час посадки в дамському сідлі боком. Під спідницею носили бриджі.